Цвинтар, як традиція… Чи омана?

Завершилися поминальні дні: чи не єдині протягом року, коли тихе кладовище перетворюється на людне і галасливе місце. Хтось приходить прибрати могили рідних, для когось поїсти на цвинтарі – цілий ритуал. Є люди, яким подобається відвідувати кладовища, а є і ті, хто приходить туди тільки тому, що «так має бути» і соромно перед іншими. А чи знає хоч хтось, як насправді має бути?

Щоб пояснити цю дещо несподівану тему, «ВК» вирішив поцікавитися думкою не тільки пересічних кременчужан, а й духовенства. Як часто потрібно ходити на цвинтар, щоб прибрати на могилі рідних? Чи може даний процес «затягувати», і які наслідки? Подібні запитання, якщо і виникають у людини, то частіше залишаються неозвученими. Ми вирішили піти далі і спробувати хоча б наблизитися до істини.

А ви «їсте над прахом»?

«Я не прихильниця висаджування клумб на могилі. На цвинтар їжджу рідко, щоб сміття зібрати, підфарбувати… В ідеалі мрію, звичайно, «закатати» все у граніт, але поки не по кишені. Для мене немає необхідності їздити туди регулярно на річниці всілякі та інше, своїх мертвих я і так пам’ятаю. А ось мої старші родичі дотримуються інших переконань: перед Пасхою – на цвинтар, день народження покійного, інші дати – туди ж. Моя тітка ходить на кладовище до покійного чоловіка двічі на тиждень. Я, може, чогось не розумію, але вважаю, що треба думати, піклуватися і витрачати свій час на живих. Головний тітчин аргумент щодо мене: «А якщо до твого праху так будуть ставитися?» Відверто кажучи, там, у землі, мене не буде. Тож мені байдуже, як будуть ставитися мої діти до мого праху. А за традицію влаштовувати поминальні бенкети на могилі я, взагалі, саджала б на 15 діб. Якщо ви так поважаєте могили, прибираєте їх чи не щодня, то чому залишаєте шкаралупу з-під крашанок і їсте «над прахом»?» – висловлює думку 36-річна підприємиця Світлана Голобородько.

Відвідини могил = духовна потреба

Немає такої постанови, яка б заповідала нам ходити на могили рідних за графіком. Немає і тієї, яка б закликала не ходити на цвинтар, бо ТАМ уже нікого немає.

«Відвідини кладовища можна обережно порівняти із, наприклад, таїнством сповіді і причастя. Церква радить православним робити це 4-5 разів на рік. Щодо відвідин могил, то, звісно, є свої настанови. У дев’ятий день після Великодня, вівторок Фоминого тижня, православні християни відзначають день пасхального поминання покійних – Радуницю (На Радуницю відбувається перша панахида після Пасхи. Прийнято відвідувати кладовища, роздавати милостиню і просити молитися за покійних. Традиція залишати великодні яйця і паски на могилах є язичницьким пережитком давніх поминальних трапез – тризн). Далі йде поминальна батьківська субота напередодні святкування дня Святої Трійці і називається Троїцької суботою. Після – Димитрівська поминалька субота (Цьогоріч вона припадає на 3 листопада. Цього дня, як і в інші батьківські суботи, православні моляться за упокій душ близьких і шанованих православних. Але Димитрівська субота несе в собі і особливий сенс – шанування воїнів, загиблих на полі Куликовської битви). Люди відвідують могили у певні дати, як-то, півроку, рік після смерті близьких. Тут уже слід замислитися, наскільки у цьому є духовна потреба», – пояснює благочинний Кременчуцького округу УПЦ КП митрофорний протоієрей Володимир Макогон.

Бувають такі випадки, коли священики навіть забороняють людям у крайньому розпачі після смерті близьких часто навідуватися на могилу, адже за цим стоїть гріх смутку.

Загалом, у відвідинах кладовища без фанатизму немає нічого поганого. Але важливіше поминати покійного в храмі й молитися за спасіння його душі вдома. Щодо поминань, то, звичайно, найважливіше – поминання на проскомідії (обідні). І, взагалі, на літургії. Кращим вінком на могилі покійного може стати ваше переосмислення відносин із живими людьми. Церква говорить, що горювати за покійними не потрібно, бо смерть – це народження, Народження у Вічності.

Якщо на когось цвинтар навіює смуток, то є й такі, які борються з ним за допомогою… закопування у могилу живцем. Метод радикальний, особливо у боротьбі з депресією: «хворий» копає собі яму, потім учасники психотерапевтичної «групи здоров’я» ховають його живцем. Максимальний термін поховання – 12 годин. Починають із 2-ох, потім 4-ох і так далі. Кажуть, емоції, відчуті у могилі (аж до галюцинацій), надовго і всерйоз повертають волю до життя.

Iсторія із життя митрополита Антонія Сурожського:
«Моя мати померла у Велику п’ятницю. Перед відспівуванням я спустився провести з нею наостанок кілька хвилин і вперше помітив ознаки тління на її тілі. Мене глибоко ранило це. Першим моїм бажанням було відвернутися… Не від моєї матері, але піти від побаченого. Потім я побачив у цьому останню звістку, яку повинен сприйняти. Тіло, яке було мені так дорого, скоро розпадеться, і ось що моя мати говорила мені: «Якщо ти хочеш ніколи мене не втратити, не приходь зустрічатися зі мною на могилу. Звичайно, те, що залишається від мене земне, буде лежати там, і ти можеш шанувати це місце, доглядати за ним, але спілкуватися відтепер ми будемо не через тіло, наше спілкування в Бозі».

Є й інші товариші, які не знайшли собі кращого місця для турпоходів, ніж цвинтарі. Чим кладовища старовинніші – тим краще. Це НЕКРОПОЛЬНИЙ ТУРИЗМ. У всьому світі цвинтарний туризм, як невід’ємна частина ностальгійного туризму, популярний уже давно. Деякі некрополі розкажуть про країну, її історію, побут більше, ніж будь-який путівник. Тому в багатьох державах світу кладовища є такими ж пам’ятками, як музеї, палаци та інші культурні об’єкти.

Думка психолога

Людський фактор
Немає нічого страшного у тому, що людина часто відвідує кладовище. Головне – знати, яка у неї мета, що штовхає її на такі часті відвідини. Нерідко – це біль від втрати. Так вважає практичний психолог Ілля Корнійчук: «Неможливо ховатися на цвинтарі від болю втрати. Це і не потрібно робити, такі страждання слід пережити, особливо у перший рік.

Якщо людина втікає від цього болю, то її поведінка може мати неадекватний характер. Непережита до кінця втрата здатна виражатися у різних психосоматичних реакціях, а також у соматичних, типу болю в спині, остеохондрозі. Заперечуючи біль, можна зануритися у роботу, впасти у нервову ейфорію. Швейцарський гіпнотерапевт Патрік Нуайє розповів під час свого тренінгу про те, як люди постійно обмінюються один з одним частинками своєї душі. Людина вмирає або йде і хоче взяти із собою частинку того, хто залишається.

Страждання виникає від того, що ми втратили частину своєї душі. Тому одне із завдань – повернути людям ті частинки душі, які ми взяли у них, і повернути собі те, що взяли у нас. Таким чином ми знову знаходимо самих себе і можемо жити повноцінно далі.

Щодо тих людей, які не навідуються взагалі ніколи на могили рідних, то тут також слід зрозуміти, з яких саме причин. Можливо, їм просто байдуже – і таке буває. Можливо, похід на цвинтар – згадка про біль. Можливо, могила із фотографією рідної людини нагадує їм лише про акуратну ділянку землі і більше нічого, а спогади про покійного – у серці. Всі ці думки і почуття мають право на існування. Тут, швидше за все, повинен спрацювати людський фактор, адже захаращена могила – сумне видовище».


Ольга Дерев’янко
Карта транспорту
Гранатова толока
Кременчуцька толока - 2018

НЕЙМОВІРНО красиве відео!!!Кременчуцька толока - 2018

Gepostet von Я Люблю Кременчук am Mittwoch, 9. Mai 2018
Громадський бюджет
21 Лютого, 2020 П’ятниця
20 Лютого, 2020 Четвер
19 Лютого, 2020 Середа
більше новин