Спогади про війну кременчуцького снайпера “Топаза”

Рік пекла, рік на захисті Батьківщини…Валерій Орел
“Є у мене хороший знайомий …Боєць батальйону Айдар, снайпер-розвідник. Позивний –Топаз. Годинами би слухала його розповіді про війну. Його погляд передає той жах і ту ейфорію перемог…Скромно опускає очі, не любить слова « Герой» . А його постійні позиції були розміщені в 300-х метрах від ворога… Вгризаючись в залишки завалів, мовчки виконував свою чоловічу роботу.
«Ніколи би не подумав, що буду воювати…» – розпочинає свою розповідь Валерій. Як всі, чоловік жив мирним життям, ростив маленьку донечку Адель. Працював. Коли почалась революція Гідності, болісно сприймав події на Майдані. Не витримав, поїхав до Києва у ту злощасну зиму…Стояв до останнього. На його очах помирали українці…Помирали за свободу…Найбільше запам`яталась маленька дівчинка, яку били(!) по ногам беркутівці! Маленька зі слізьми кричала « Що ж це робиться??? Батьки б`ють ДІТЕЙ!!!». Важкі спогади.
Після протистояння на Майдані , Валерій одразу ж вирішив йти обороняти свою Батьківщину. Пішов тоді, коли ворог безкарно вже окупував Крим, і почав знищувати східні міста України, підло підповзаючи все далі і далі , до самого серця країни.
Перші 3 місяці молодий патріот навчався снайперській справі у так званому « Ранчо», у навчальному центрі, поблизу Києва. Саме ці місяці стали переломними у свідомості Валерія, адже не кожен може бути снайпером. Проходив як фізичну, так і моральну підготовку.
Перший справжній військовий досвід кременчуцький снайпер отримав у місті Маріуполь, 55 км від лінії фронту у батальйоні «Шахтарськ» МВС України. Вирушаючи на свої перші бойові завдання, Валерій зрозумів, що тут не іграшки – тут справжня війна!
В Україні в той час назрівали страшні бої, самі ті сумнозвісні, у Іловайську під Донецьком…
Саме напередодні цих жахливих подій, Валерій Орел познайомився з молодим волонтером Дмитром Кавунником. Не підозрювали хлопці, що знайомство переросте у міцну чоловічу дружбу.
Одного дня прийшов наказ йти «зачищати» Іловайськ…Не знали хлопці, що їх чекає, які жахи підготувала доля…
Перші дні розпочалися вдало . Українські військові відвоювали Пески, Мар`янку, Старобешево, Докучаєвськ та інші. Далі на шляху солдат став сумнозвісний Іловайськ.
Це був жах. Там з першого дня точились страшні бої, не стихаючи ні на хвилину. Втрачаючи лік дням, Валерій разом з хлопцями, голодні та загнані у «котел» ,боролися за життя. Без води, без ліків, без підтримки, вони мовчки крок, за кроком, розплачувалися своєю кров`ю за маленьку територію рідної землі.
У такому стані, українські війська пробули там 31 один день. Дні, які ніхто ніколи не забуде..
Бачу,як закрались сльози на очах снайпера…Адже на його руках помирали друзі.
Неохоче розповідає про те, що творилося у «Іловайському котлі». Гори трупів, кров, дим, гуркіт, розпач, сльози…
Вибравшись дивом з небезпечної території, українські війська понесли величезні втрати. Валерій розповідає, що кожну хвилину доводилось прощатися з життям, довго не міг повірити, що живий.
Після трагедії батальйон «Шахтарск» відправили на реабілітацію під Дніпропетровськ. Майже 2 місяці Валерія і хлопців тримали під суровим контролем. З ними весь час працювали психологи.
В результаті суперечок з приводу винних у « Іловайському котлі», батальйон розформували. Валерій потрапив у 24 ОРШБ ЗС України, «Айдар»,і продовжив виконувати бойові завдання снайпером-розвідником. Це добровольчі війська , які дислокуються весь час у найгарячіших точках фронту – Щастя, Станиця-Луганськ, Золоте, Кримське, Трьохізбенка, Кряківка та ін.
Під час зимових та весняних протистоянь, безкінечних обстрілів ,Валерій втратив багато друзів, в тому числі і кременчужанина Вадима Пугачова. Світла пам`ять Героям!
Запитую : – «Страшно там, під самим носом у терористів?». На що Орел посміхається, -«А хто, як не ми? У боях боїшся за побратимів, а потім вже за себе. Не встигаєш думати. Рішення приймаються швидко. Страшно вже після, коли розумієш, що був на волосині від смерті…».
Найболючіше питання для Валерія – це молодь на фронті, у самому пеклі. Згадує про те, як реагують двадцятирічні хлопці на свист перших куль. Як у дітей на скронях зв`являється сивина. Боляче, що в такому юному віці змушені калічитись та помирати.
Повернувшись нещодавно зі Сходу, Валерій Орел вирішив допомагати таким хлопцям ,як він сам. Не раз довелось бути присутнім на засіданнях Кременчуцької міської ради. « Гидко, противно та неприємно. Дивлячись на увесь цей гадючник, виникає думка, за що помирали люди на Майдані, за що ми помирали на Сході. Кожні збори згадують і бідкаються про покійного Бабаєва, забуваючи про наших загиблих Героїв…Сумно…»
Валерій задумався…Наче якісь болісні струни забриніли у серці. З тривогою запитую,- «Що сталося»??. На що почула : – « Неспокійно на душі. Постійно згадую хлопців, які залишились там, на фронті. Тягне туди, хочеться завершити те, що розпочали окупанти…», – написала в “Фейсбуці” кременчужанка Вікторія Балєва.

Карта транспорту
Гранатова толокаГромадський бюджет
3 Липня, 2020 П’ятниця
11 Червня, 2020 Четвер
4 Червня, 2020 Четвер
29 Травня, 2020 П’ятниця
23 Квітня, 2020 Четвер
8 Квітня, 2020 Середа
7 Квітня, 2020 Вівторок
6 Квітня, 2020 Понеділок
більше новин