Кременчуцькі добровольці на захисті України

День українського добровольця вперше відзначили 14 березня. День тих, хто прийняв на себе найбільший удар та зазнав найбільших втрат. Починаючи з 2014 року, з Кременчука та району мобілізували 1042 чоловік. Із них 28 не повернулися живими, ще 11 зазнали не бойових втрат. «Вісник» поспілкувався з кременчуцькими добровольцями, які розповіли, чому вони зробили такий вибір та через що їм довелося пройти.

Весна 2014 року стала випробуванням на міцність багатьох. Події, які в той час розгорталися у країні, дали поштовх для зародження добровольчого руху. Саме вчора, 14 березня, Україна вперше відзначала День українського добровольця. День, який присвячений саме тим людям, які, незважаючи ні на що, захищали нашу країну. День, який присвячений усім живим та загиблим, здавалося б, у мирні часи. Тим, які своєю мужністю показали, що в нашій країні далеко не все втрачено. А справжні захисники досі є. Це свято тих людей, які свідомо, за покликом свого серця, стали на захист своєї Батьківщини і захищали її, незважаючи ні на що. А те, що довелося пережити упродовж цього часу їхнім рідним, які чекали їх удома, навіть важко уявити, не кажучи вже про тих, хто так і не дочекався…

Як повідомили «Віснику» у Кременчуцькому військкоматі, починаючи з 2014 року, з Кременчука та району мобілізували 1042 чоловік, із них 28 не повернулися живими, ще 11 зазнали не бойових втрат (тобто померли, знаходячись уже вдома). З Кременчука було призвано 806 чоловік, а з району – 236. На жаль, сказати, скільки серед них було саме добровольців – не можна, адже окремо підрахунки не вели. Це і призовники, і контрактники, й добровольці.

Також у військкоматі розповіли, що було надзвичайно важко повідомляти рідним про загиблих. Спочатку, перед тим, як поїхати до них, викликали «швидку допомогу». А вже потім вирушали із сумною звісткою. Адже багатьом ставало зле від почутого про таке горе.
«Вісник» поспілкувався з добровольцями Олегом Штефаном та Володимиром Махоркіним. Вони розповіли, чому вирішили стати добровольцями, що їм довелося пережити та через що пройти.

«Як тільки-но все розпочалося, – розповідає Олег Штефан, – існував не такий уже й великий вибір, до якого батальйону йти воювати, щоб захистити свою країну. На той час це був батальйон «Донбас», підрозділ «Правого сектору», батальйон «Азов» та батальйон «Днепр». Я пішов служити у травні 2014 року в добровольчий батальйон «Донбас». Володя приїхав на місяць раніше за мене».

«Так вийшло, що я зателефонував у Петрівці, – продовжує Олег Штефан, – і запитав, чи є можливість потрапити в їхній підрозділ. Мені відповіли, щоб я приїздив. Тільки необхідно було пройти профогляд, певні тести – і якщо все успішно, то зможу стати добровольцем. Я прийняв для себе рішення і у травні вже був у Петрівцях».

 

 

Що спонукало піти воювати

Що змусило кременчуцьких бійців прийняти таке відважне рішення? Щоб не замислюючись піти на передову, зовсім не боячись за своє життя. Відважність, чоловічий обов’язок, чи як це ще можна назвати…
«Що спонукало мене піти? – повторює Олег Штефан. – Можу сказати одне: я вважаю, що захищати свою державу є справжнім чоловічим обов’язком для всіх хлопців, які виросли у нас, в Україні. Адже те, що показували в ЗМІ, те, що відбувалося на Донбасі, дуже страшно. І не хотілося, щоб це було у нас, у Полтавській області, та й, узагалі, я маю на увазі, в нашій країні. Те, що почалося в 2014-му році, було справжнім ударом у спину, якого всі ми не очікували… Тому я і прийняв рішення піти воювати».

За словами Володимира Махоркіна, він так само приймав рішення, адже насамперед це було чоловічим обов’язком – захищати свою країну.

«Просто на той час я проживав у Донецькій області – у Сніжному, – говорить Володимир Махоркін. – І бачив усе, що відбувається, більш яскраво. А саме, як вони заходили, яка велася антиукраїнська, проросійська пропаганда. І я розумів, що з цим потрібно щось робити, але точно не в цьому місці, де я зараз знаходжусь. Тому що там було оточення ворогів, багато однодумців російського світу».

«І саме у той час, – продовжує він, – я поїхав проводжати дядю Вову на Донбас. Ще й говорю йому, що проведу його, а далі побачимо. І так вийшло, що в батальйоні «Донбас» я і залишився».

Олег Штефан також додав, що на його вибір дуже вплинула ситуація із загиблим Ігорем Сердюком.

«Так вийшло, що я цю людину знав, – говорить Олег Штефан. – Ми навчалися в одній школі. І після того, як надійшла звістка про те, що він загинув, я зрозумів для себе, що справжні чоловіки знаходяться зараз на Майдані. А я у той час був у Польщі. І тоді прийняв однозначне рішення. Потрібно повертатися в рідну країну, брати автомат у руки і захищати свою батьківщину».

Чи був якийсь страх

«Чи був якийсь страх, коли ми туди йшли? Ми взагалі про це не думали. Нас спонукало лише одне – це якнайшвидше вибити ворога з нашої території. Щоб над Донбасом та Кримом знову висів наш прапор. Адже тоді найперше, що ми робили, звільняючи місто – це розвішували на адміністраціях наш прапор. На жаль, не все ми тоді зробили, що хотіли та запланували», – розповідає Олег Штефан.

Автомат і два ріжки патронів

«Не таємниця, що коли ми йшли воювати на Донбас, у нас був 1 автомат і 4 ріжки патронів, – розповідає Олег Штефан. – Із них 2 нам видали, а 2 (60) штук були насипані в кишеню. Коли ми поцікавилися про гранати, нам відповіли, що все інше в зоні АТО. Тобто запитань ми більше не ставили. Автомат і два ріжки – це все, що було у добровольця 2014-го року.

Є навіть фото, коли хлопці на Іловайськ наступали, і замість касок (зараз екіпірування, звісно, слава Богу) на них були тільки кепки. Також не таємниця, що під час деяких боїв не у всіх навіть була зброя. Та це нікого не зупиняло. Ми не замислювались і не розмірковували над правильністю наказів. Нам давали команду наступати – ми цю команду виконували як солдати. Нам говорили відступати – ми відступали.

Зараз мені важко про щось судити. Зараз ми з Володею їздимо і бачимо, що обмундирування є, продукти харчування є. Зрозуміло, що не такі, як удома. Проте 2014-2015 роки були повною протилежністю цьому».

 

 

Довелося побувати в полоні

За словами Олега Штефана та Володимира Махоркіна, всього вони пробули на службі у складі батальйону «Донбас» один рік і вісім місяців. Із них 4 місяці Олег Штефан перебував у полоні.

«Довелося потрапити до полону, – розповідає Олег Штефан. – Це вийшло через те, що в Іловайську ми потрапили в оточення. Чотири дні були в Донецькому СБУ у «Мотороли», а потім «Моторола» віддав нас до Іловайська. І вже 26 чи 28 грудня (точно не пам’ятаю) нас віддали шляхом обміну військовополоненими «1 до 2». Тобто нас було 140 людей, а їх 240. За нас віддали у два рази більше. За це потрібно скати велике спасибі Руслані Лижичко. Адже вона у цьому питанні виступила посередником. Також окрему вдячність варто виразити СБУ та усім тим, хто допоміг нам вийти з полону, за те, що про нас не забули».

Те, що найбільше вразило

«Найбільше вразило те, і я на цьому завжди акцентую увагу, що люди, які прийшли до підрозділів у 2014 році (незалежно від їхньої назви), були ідеологічно за країну. Це були ті люди, які «один за всіх і всі за одного». Ділилися останнім. У кого що було», – наголосив Олег Штефан.

«Траплялося, – згадує доброволець, – що в одних хлопців був захист, бронежилети, а в мене, наприклад, нічого. І вони віддавали. Згадую, коли були біля Лисичанська, ми його тоді вперше штурмували, то не в усіх, дійсно, були бронежилети. Ми підходили до танкістів і запитували, чи є у них бронежилет, адже ми йдемо захищати місто. І хлопці діставали і віддавали свої. Тобто 2014 рік – це, дійсно, спрага звільнення, спрага щось зробити для країни. Так воно і було».

За його словами, всім добре відомо, що у той проміжок часу була не найкраща амуніція (спорядження військовослужбовця), а також продовольство. «Загалом, що давали волонтери, те ми і отримували. Переважно нам допомагали саме вони», – розповідає доброволець.

«Не таємниця, – говорить Олег Штефан, – нам ще всі говорили, що такого не може бути, проте свою першу зарплатню добровольців ми отримали, коли вже вийшли з полону. Ніхто цьому не вірив. Можливо, в інших підрозділах було інакше. Проте у наших добровольців саме так. Лише коли ми вийшли з полону, Нацгвардія почала виплачувати грошове забезпечення. Тобто, я хочу сказати, що тоді про це не замислювались узагалі. Ні про які гроші ніхто навіть не думав. Навпаки, багато речей, я маю на увазі оптику, ремені, каски, хлопці купували за свої гроші. Ніхто нам не казав, що треба це робити, ніхто не ставив жодних умов. Навіть траплялися випадки, що, не маючи всього цього, ми йшли в атаку зовсім не замислюючись. Найголовнішим для нас було визволити свою країну».

«По вере вашей да будет вам»

На запитання, чи думали вони, коли йшли воювати, про те, що можуть не повернутися, добровольці відповіли однозначне «ні».

«Думали, як би так правильно сказати, – продовжують вони, – що ми щасливі, й із нами нічого не станеться. Можливо, воно так і вийшло, тому що ми над цим не замислювались. Адже, як кажуть, «по вере вашей да будет вам». Тому хто у що вірить. Ми пройшли цей шлях, не замислюючись, від початку і до кінця».

«Не можна сказати, що ті люди, які воювали, бездушні, – продовжують розповідати добровольці. – Почуття вони мають. Тільки це не почуття страху, а швидше, адреналіну. Коли ти дійсно йдеш у бій, тобі здається, що тебе підсушує, ти випиваєш неміряну кількість води – і все це відбувається на тому рівні інстинктів, які, на жаль, не є контрольованими.

Тож, якщо раптом дійсно відбуватиметься інтервенція в більш наступальному плані, то ми з Володимиром обов’язково підемо знову. У ЗСУ нас, може, і не візьмуть, а в Нацгвардію приймуть (сміються). Повістки чекати не будемо. Зробимо, як у 2014 році. Зберемо речі й поїдемо туди воювати. Не чекаючи соціальних гарантій. Адже ми тоді про це не думали. Тоді була лише одна думка – де знайти підрозділ, до якого можна записатися і отримати зброю».

Перш за все – життя товариша

«Ви запитуєте про те, чи пам’ятаю я такий випадок, який загрожував моєму життю? – продовжує Олег Штефан. – Якщо чесно, я навіть про це не думав. Тому що під час бою ти турбуєшся зовсім не про себе. А постійно дивишся і спостерігаєш за тим товаришем, який упав. Що стало причиною цього? Чи він спіткнувся, чи дійсно поранений? У мене в самого контузія, є осколки. Та це, скажімо, не було сильне поранення.

Я вам чесно можу сказати, на жаль, на той час у нас було дуже мало перев’язувальних матеріалів. У нас були поранені хлопці. А ми мали тільки бинти, яких, скажімо, не вистачало, щоб надати всім допомогу. Ми рвали на собі футболки. Це той момент, коли в першу чергу думаєш про життя товариша».

Доводилося втрачати своїх земляків

«Було багато тих, хто загинув, – говорить Олег Штефан. – У нас був земляк Олександр Мочалов, полтавець. На жаль, він загинув саме тоді, коли ми виходили з Іловайська. Його спочатку поранили, а потім дострелили у голову. Його батько розповідав, що коли приїздив ідентифікувати тіло, то бачив у черепі два постріли.

Був ще один наш земляк, який, на превеликий жаль, загинув. Він був уродженцем Полтави, а сам мешкав у Красноармійську (Донецька область). Також в Іловайську отримав осколкове поранення в шию. У батальйоні було багато втрат. Я завжди говорю: про кого завжди згадуєш – так це про загиблих».

Після повернення додому було непросто

«Сказати, що було важко, коли ми повернулися додому – це нічого не сказати, – говорить Олег Штефан. – Ми з Володимиром хотіли продовжувати службу. Проте коли вийшли, нам потрібно було обов’язково пройти медкомісію. На жаль, здоров’я не дозволило повернутися в ряди батальйону «Донбас». Та ми на цьому не зупинилися. Возимо гуманітарну допомогу хлопцям. Якщо є якість запитання, ми обов’язково відгукуємося».

Від революційних дій до творчих проектів

«Спільнота АТО-вців відходить від більш революційних дій, – говорить Володимир Махоркін, – І має, так би мовити, творчі проекти. Наприклад, День добровольця, 14 березня. Його розподілено на два етапи. Перший, 14 березня, був офіційним, тобто покладання квітів до пам’ятника та поїздка на цвинтар, щоб вшанувати пам’ять загиблих хлопців. А другий день, уже 18 березня – показ фільму «Посттравматична рапсодія». Це буде прем’єра у Кременчуці. На його перегляд запрошують усіх охочих. Вхід безкоштовний. Там буде присутня творча група, яка створювала даний фільм. АТО-вці, які в ньому знімалися, і люди, які стояли біля витоків його створення.

 

«Посттравматична рапсодія» – українська епічна драма, знята режисером Павлом Когутом, екранізація однойменної п’єси Дмитра Корчинського. Стрічка розповідає про бійця добровольчого батальйону. Виживши після обстрілу біля Іловайська, він пробирається до своїх – і зустрічає дорогою найнеочікуваніших супутників і ворогів.
Музика у фільмі лунає у виконанні кобзаря, лідера гурту «Хорея Козацька», заслуженого артиста України Тараса Компаніченка. Серед пісень є і сучасні, й такі, що відповідають історичним періодам, представленим у стрічці.

Серед акторів, що знімалися у фільмі, багато бійців добровольчих батальйонів та Збройних сил. Зокрема, Артем Безверхий – учасник оборони Донецького аеропорту, боєць 81-ї десантно-штурмової бригади. Марат Сайфулін, Андрій Ватолкін, Олексій Середюк, Максим Михайлов, Олександр Тищенко, Юрій Горовець – у 2014 –2015 роки були бійцями добровольчих батальйонів «Свята Марія», «Азов», «Шахтарськ». Анатолій Пашинін – відомий російський та український актор, після початку російсько-українського конфлікту воює добровольцем на боці України (боєць 8-го ОБ УДА «Аратта») та Юлія Тайра Паєвська (парамедик ASAP «Янголи Тайри») приїхали для зйомок із фронту. Автор сценарію Дмитро Корчинський, актори Олексій Середюк і Марат Сайфулін брали участь у штурмі Іловайська у серпні 2014.

Перегляд фільму відбудеться у неділю, 18 березня, о 18:00, у Міському палаці культури.

Все по темі: АТО  Добровольці 

Карта депутатів
Банер
Банер
Громадський бюджет
22 Квітня, 2018 Неділя
21 Квітня, 2018 Субота
20 Квітня, 2018 П’ятниця
більше новин