Кохання, обпалене війною

Цікава знахідка поблизу Кременчука занурює у часи війни. Уламки літака, збитого 77 років тому. Яку історію він приховує? Чиї долі у ній переплелися? Як це – вижити, незважаючи  ні на що? Пройти війну від початку і до кінця? Бути врятованим завдяки коханню? Дізнатися дану історію було дуже нелегко. Проте кременчуцьким пошуковцям це вдалося. А «Вісник», тим часом, розповість про неї читачам…

 

Ще вчора, 9 травня, виповнилося 73 роки з Дня перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. Говорити про війну можна безкінечно. Як багато життів вона забрала. Скільки людських доль змінила назавжди. Здавалося б, про все вже давно розказано. Та скільки б не минало часу, випливають усе нові й нові історії. Читаючи про життя людей у цей жахливий період, щоразу перехоплює подих. А завдяки пошуковцям, археологам, людям, які займаються даною темою, ці історії стають відомі. Щоб дізнатися одну з таких історій, пошуковцям довелося докласти чимало зусиль. Саме її розповів «Віснику» історик-краєзнавець В’ячеслав Івушкін. Історію одного пошуку, в якій поєдналися мужність і кохання, героїзм та воля до життя. Історію, яка закінчилася напрочуд добре.

«Как я выжил, будем знать только мы с тобой, просто ты умела ждать, как никто другой…» Саме такими словами з вірша К. Симонова запропонував розпочати свою розповідь В’ячеслав Івушкін. Адже, за його словами, лише завдяки коханню вдалося вижити герою даної історії.

Усе починалося не з того…

«Пошуковою роботою, – говорить В’ячеслав Івушкін, – я займаюся близько 10 років, якщо не більше. Причиною цього стала відсутність інформації про бойові дії нашого кременчуцького ополчення і частин, які його обороняли та звільняли. Не було жодної інформації, окрім тієї, де згадувалися накази Сталіна. Хотілося б знайти саме те місце, де потрапили в оточення і були розстріляні наші захисники. Полковник Герр, який командував німецькими військами в районі Крюкова, наказав не брати їх у полон, а навпаки, розстрілювати на місці. У своєму рапорті вони зазначають, що було розстріляно близько 100 наших людей. Де саме розстріляли та поховали мешканців Кременчука та Крюкова, знайти поки що не вдається. Саме пошук цього місця привів нас у дане лісне урочище Тютюнникове, яке знаходиться приблизно за 10 км на південний схід від Крюкова (правобережна частина Кременчука). Саме в цьому районі був останній бій наших ополченців. Саме цієї групи, яка наступала в ніч із 8-го на 9-те серпня 1941 року, і десь там вони загинули.

Неочікувана знахідка

«Урочище дуже велике, і знайти це місце доволі складно. Займаючись його пошуками, ми натрапили на уламки літака, який розбився в роки Великої Вітчизняної війни. Спочатку це були одиничні знахідки, ні про що особливе вони не свідчили. Та раптом металодетектор видав «жовтий сигнал». Майже зверху показався плоский алюмінієвий уламок. Якоїсь цінності він не становив, проте одна обставина змусила роздивитися його уважніше. На уламку проглядалися заклепки. А сам він виявився частиною обшивки літака. Почавши більш детальний пошук, ми знайшли місце, де загинув літак, а також велику кількість уламків. Вони лежали буквально зверху. Щоб їх витягнути, знадобилося доволі багато часу. Приїздили не один день. Добиратися до цього місця було складно. Тим паче осінь… І до того ж близько 25 км від міста. Поки доїдеш – треба вже й назад повертатися. Попросили про допомогу вже й хлопців. А саме, дуже розумного початківця-пошуковця Максима з кременчуцької школи №10, інженера з підприємства «Кредмаш» Ігоря (він не був пошуковцем, та все ж погодився допомогти), а також Дмитра, якому завжди щастило в пошуковій роботі. Уже знайшли частини парашута льотчика та шматки плавленого алюмінію. Тобто всі свідчення того, що літак сильно горів. Усі боєприпаси тоді вибухнули. Після потрапляння в пожежу їх розвернуло зсередини. А по металевих частинах екіпірування парашута зрозуміло, що льотчик так ним і не скористався. Був убитий чи важко поранений у повітрі. Або ж, якщо судити по плавленому алюмінію, згорів разом із літаком. Дана обставина змусила нас з особливою уважністю проводити пошуки, щоб, можливо, знайти його останки. Але нам не вдалося нічого виявити і ми дійшли висновку, що він усе ж згорів», – розповів краєзнавець.

Що за літак

Порівнявши інформацію з наших і німецьких архівів, дізналися про можливий тип збитого літака. У даний період у районі Крюкова – Кременчука загинули літаки наступних типів: І-16, І-153, ДБ-3, V-11… За попередньою оцінкою знавців авіатехніки, з’ясували, що уламки могли належати нашому «Ішачку» (І-16) або ж «Чайці» (І-153).

Приємна знахідка

«Для того, щоб вийти на його історію, потрібно було точно встановити, що це за літак. Ми продовжували пошуки. Для точного визначення його типу необхідно було знайти хоча б одну неповторну деталь. І ось 8 січня (саме в день мого народження), коли ми вже закінчували піднімати уламки на останній ділянці пошуку, наш пошуковець (якому часто щастить) знайшов від нього табличку. Її розшифрування дозволило точно встановити тип літака – «34». На авіазаводі №1 під цим значенням випускали І-153, або як його ще називали «Чайка».

Також ми визначили, що, швидше за все, він був збитий не зенітками, а винищувачем, і що це трапилося в серпні-вересні 1941 року», – продовжив розповідь В’ячеслав Івушкін.

Нелегке завдання

«Тепер залишалося визначити, – продовжує В’ячеслав Івушкін, – хто з наших льотчиків міг літати на цій машині та як склалася його доля. Почали шукати за документами ЦАМО. У даний період у районі Крюкова завдавала удари 75-а змішана авіадивізія під командуванням полковника Кузнєцова, він також був комендантом Кременчука. Авіація базувалася у Великій Кохнівці, де зараз знаходиться аеродром вертольотників (тоді був аеродром авіації). Наші літаки постійно літали туди на штурмування. І саме під час нього було збито декілька літаків. Згідно з документами, які я знайшов, 6 серпня був збитий літак лейтенанта Польового. Він також літав на І-153. Але він не підійшов – був збитий зеніткою. 7 серпня збили трьох наших льотчиків приблизно в тому ж районі. Серед них був літак Аверіна Івана Олександровича саме на півдороги від Крюкова до Павлиша й Онуфріївки. Якраз у цьому трикутнику. Місце падіння підходило. А оскільки він був збитий винищувачем, я вирішив пошукати у німців. І знайшов інформацію. Німецький льотчик написав, що збив наш І-153 приблизно в тому районі, де знайшли уламки (на 10 км південніше від Кременчука). Повітряна перемога записана на ім’я унтер-офіцера Leo Suschko. Навіть був зазначений час: 11 год 01 хв. Щоправда, подія була записана не 7, а 8 серпня. А оскільки я вже маю досвід роботи з датами, то зрозумів, що таке трапляється. Я припустив, що німець написав 8 серпня, а справа була 7-го. Таким чином, усе сходиться саме на цьому льотчику. Дане припущення ми і взяли за основу наших подальших пошуків».

Доля льотчика

«Тепер залишилося дізнатися, що сталося з пілотом. Судячи зі знайдених уламків, його доля була сумною. Проте я згадав, що коли декілька років тому працював зі списками братської могили у Крюкові, бачив дане прізвище. Переглянувши документи, дійсно виявив, що його ім’я вибите на одній із меморіальних плит. Але потім знайшов ще один документ, в якому зазначається, що Аверін не загинув. Він потрапив у полон 7 серпня і був звільнений із нього 24 листопада 1943 року. Ми припустили, що він зміг посадити літак і вибратися з нього. Але німці нагрянули швидше, ніж він устигнув утекти.

Я вирішив подивитися – можливо, пілот має якісь нагороди. І, справді, він отримав їх декілька, про що свідчать нагородні листи. Спочатку мав медаль «За бойові заслуги», потім два Ордени Червоної Зірки, Орден Вітчизняної війни ІІ ступеня, а також ювілейний Орден Вітчизняної війни І ступеня. Виходить, у 40-ву річницю Перемоги він був ще живий.
Продовжував службу в піхоті в якості командира 2-го Українського фронту. Пройшов славний бойовий шлях і вцілів у страшній війні», – говорить краєзнавець.

Знову пощастило

«Після цього відразу виникла ідея спробувати знайти його самого або ж його родичів. Раптом він живий, якщо пройшов усю війну? Можливо, щось знають його родичи, і їм буде цікаво те, що ми знайшли уламки його літака. Я тоді спробував найлегший спосіб. Узяти телефонну книгу Москви. Адже сам він звідти. І подивитися, чи є там Аверін. І справді, телефон виявився, усе зійшлося. Я почав телефонувати за даним номером. Проте слухавку так ніхто і не взяв.

Тоді звернувся до хлопців-пошуковців, щоб вони сходили за даною адресою і уточнили, хто там мешкає. Можливо, він сам або ж його родичі. І нам знову пощастило. Один із пошуковців знайшов онука Аверіна. Він на мене вийшов, і ми з ним зв’язалися. Він написав, що у вихідні сходить до свого батька (сина Аверіна) і про все йому розповість. А уже потім він напише мені його історію. І, справді, через деякий час я отримав лист із Москви. У ньому син описав те, що розповідав йому батько. Зазначивши, що той і справді літав на І-153 і 7 серпня був збитий зенітним вогнем, і йому поранило ноги», – продовжує розповідь пан В’ячеслав.

Неймовірна історія

«Після закінчення льотного училища, – йдеться в листі, – батько був направлений проходити службу льотчиком-винищувачем з охорони залізничного мосту через річку Дніпро у Кременчуці. У 1941 році в одному з боїв його літак був збитий із землі зенітками. Сам він був поранений у ноги, проте зумів вистрибнути з палаючого літака з парашутом і приземлитися на території, зайнятій ворогом. Щоб урятуватися і вижити, він сховався в стозі сіна, недалеко від проїжджої дороги. Через деякий час біль у ногах став нестерпним, і через це він почав сильно стогнати.

Стогін почули місцеві жителі із селища Павлиша, які проїжджали повз нього. Вони знайшли батька і забрали до себе в село. У Павлиші в одній із хат був організований нелегальний госпіталь, де місцеві жителі лікували і виходжували поранених бійців. Туди відвезли і мого батька.

У цьому госпіталі працювала медсестрою моя мати Анна Андріївна Сорока. Поранення батька (перебиті ноги) було дуже серйозне, на межі ампутації. Проте зусиллями лікарів і, зокрема, завдяки догляду за ним моєї матері вдалося запобігти ампутації і врятувати йому життя.

Потім через зраду якихось фашистських поплічників нелегальний госпіталь був виявлений і ліквідований, а поранених бійців, які в ньому знаходилися, направили до місцевого концентраційного табору в районі залізничної станції селища Павлиша.

Умови утримання в таборі були жахливі, проте місцеві жителі у міру можливості допомагали полоненим їжею, а в деяких випадках вдавалося когось звідти визволити. Так, наприклад, моя мати врятувала батька, назвавши його своїм чоловіком – місцевим жителем. Це в черговий раз врятувало його життя».

В’ячеслав Івушкін зазначає, що в 1941 році німці ще відпускали місцевих українців під підписку, якщо за ними хтось приходив. Наприклад, мати або жінка. За умови, що далі він не братиме участь у війні. І його відпустили. Вона забрала його до себе. Вони мешкали у Павлиші до 1943 року. До того часу, коли селище було звільнене нашими частинами. Жили вже як сім’я. У них народився син – саме той, який і написав цей лист.

«Через деякий час після звільнення даної території нашими військами, – ідеться у листі, – батько звернувся до армійського командування з проханням зарахувати його до війська. Його зарахували, а потім відправили до штрафбату (штрафної роти). В одному з боїв він отримав поранення. А за законами того часу, якщо у штрафній роті отримуєш поранення, то змиваєш свою вину кров’ю.

Тож після чергового поранення з нього було знято покарання і відновлено офіцерське звання. Він був призначений командиром підрозділу розвідників-кулеметників. Батько пройшов усю війну і закінчив її в Чехословаччині. За даний період він отримав багато орденів і медалей за героїзм та мужність, а також військове звання – капітан.

Після закінчення війни він повернувся за дружиною (моєю матір’ю) і сином до селища Павлиша і відвіз до Москви, де жили його батьки.

У Москві батько влаштувався працювати на оборонне підприємство «Геофизика» за спеціальністю інженер-випробувач. І одночасно вступив до Тушинського аероклубу, продовживши літати. Згодом у них із матір’ю народився ще один син».

Історик-краєзнавець В’ячеслав Івушкін зазначає, що те, що герой історії вижив і зміг пройти всю війну – це, як у вірші Симонова, «просто ты умела ждать, как никто другой…».

Неочікуваний поворот

«Збили зенітки… вистрибнув із літака з парашутом»…
«Вийшло, що наше припущення було помилковим, – говорить В’ячеслав Івушкін, – і ми знайшли уламки не його літака. Тож у цьому районі був збитий ще один І-153. Хто ж його пілотував і яка доля цього літака? Доведеться починати все спочатку.

Наявні документи не можуть пролити світло на дане питання. Інших збитих літаків із прив’язкою до цього району падіння в архівних документах на сьогоднішній день немає. Це можуть бути як машини, збиті над Крюковом, так і машини, збиті «на шляху додому», з інших районів бойових дій і навіть із зовсім інших авіадивізій. Можливо, допоможуть розпитування місцевих жителів, проте головна надія на те, що найближчим часом будуть опубліковані журнали бойових дій авіаційних дивізій і полків. І в тому числі 75-й ЗАД (змішана авіадивізія), якщо вони взагалі збереглися в архівах. Пошуки будуть продовжуватися».

 

Все по темі: 9 Травня  війна 

Карта депутатів
Гранатова толока
Кременчуцька толока - 2018

НЕЙМОВІРНО красиве відео!!!Кременчуцька толока - 2018

Gepostet von Я Люблю Кременчук am Mittwoch, 9. Mai 2018
Громадський бюджет
20 Травня, 2018 Неділя
19 Травня, 2018 Субота
18 Травня, 2018 П’ятниця
більше новин