День вулиці, або 60 років потому

Як це – залишити все, що в тебе є, і розпочати нове життя? Дізнатися, що твоє село затоплять, і на його місці з’явиться водосховище? Залишили рідну домівку, рідне селище і перебратися за 70 км від нього, розпочавши нове будівництво. Можна сказати лише одне – це зовсім непросто. Проте 60 років тому жителям колишнього села Воїнці так вдалося зробити. І цього року вони відсвяткували День вулиці вже в рідних для себе Кам’яних Потоках. Історію переселення і те, як відбувалося святкування
Дня вулиці, дізнавався «Вісник».

 

60 років тому згідно з рішенням ХХ з’їзду КПРС планувалося збудувати Кременчуцьку гідроелектростанцію. А для її роботи було необхідно затопити землі 200 населених пунктів у Черкаській, Кіровоградській та Полтавській областях. Одним із таких сіл стало село Воїнці Ялинцівської сільської ради. Тепер на цьому місці знаходиться Кременчуцьке водосховище. Більшості жителів довелося переїхати до Кам’яних Потоків (знаходяться неподалік Кременчука), у результаті з’явилася нова вулиця – Мічуріна. На ній уже більше 60 років живуть переселенці. Зібратися і згадати, як усе відбувалося, знайти на мальованій карті місце розташування своєї колишньої домівки, поринути у спогади та ностальгію могли мешканці на святі Дня вулиці, яке проходило декілька тижнів тому.

Світла Слюсаренко, представник з організації свята Дня вулиці, розповіла «Віснику» історію переселення, як усе це відбувалося, а також про святкування Дня вулиці, яке залишило силу-силенну вражень у мешканців Кам’яних Потоків.

Затоплення населених пунктів

«У 1956-1957 роках партія поставила мешканцям села Воїнці завдання, – говорить Світлана Слюсаренко, – розібрати свої будівлі й перебратися за 70 км від свого населеного пункту, розпочавши повністю нове життя. А також будівництво нового будинку. Адже було прийнято рішення про зведення гідроелектростанції, на якій мали працювати 12 турбін. А для їхньої роботи була необхідна велика кількість води. У результаті чого і виникло питання про створення штучного Кременчуцького моря. Для цього, відповідно, потрібно було затопити населені пункти. І одним із таких виявилося село Воїнці Ялинцівської сільської ради. На той час це була Полтавська область. Звичайно, це і пасовища, і луки, і чорноземні ґрунти. Усе було затоплено у 1957 році. А в 1959-1960 роках повним ходом почалося будівництво нашої Кременчуцької гідроелектростанції».

Відчуття повної безвиході

«Знаєте, – продовжує Світлана Слюсаренко, – якщо я уявлю себе зараз на їхньому місці, то мені взагалі таке становище буде незручним і некомфортним. Не знаєш, куди їдеш, відчуваєш повну безвихідь. Люди ж були різного віку. Серед них і ті, хто пережив війну, і ті, хто прийшов із фронту, з концтабору. Був один чоловік, якому вдалося повернутися, і після війни він побудував у селі Воїнці будинок. А тепер виявилося, що його потрібно розбирати, перебиратися і будувати по-новому. А він на той час мав шістьох дітей.
У 1957 році деякі переселенці потрапили в село Кам’яні Потоки. Для них виділили колгоспне поле, з якого кожен отримав діляночки землі. У результаті вийшло дві вулиці. А саме, Набережна та Мічуріна».

Давали гроші на будинки

«Під час переселення їм виділяли гроші на будинки. Якщо хата була стара, то давали багато, а якщо нова – держава платила менше. Адже її можна було розібрати, і перевезти те, що можна, із собою. Градизька автоколона виділяла для перевезення автомобілі. Тож можна було вантажити все. Люди везли навіть сіно. Розповідали, що накосили 5 машин і перевезли до нового села. Їм було важко уявити, як це – жити без худоби», – розповідає Світлана Слюсаренко.

Свого роду Венеція

«У селі Воїнці до переселення було близько 120 хат. Проживало 1000-1300 мешканців. Світла у них не було, та й майже жодної цивілізації. Проте була дуже гарна природа, краєвиди. Адже там, де знаходилося село, річки Сула та Глушець впадали у Дніпро. Саме розлиття, рукави цих двох річок створювали просто неймовірну красу. Була величезна кількість пасовищ, луків. Будиночки розташовувалися на підвищенні. Тому що з настанням весни вода затоплювала велику частину села і майже доходила до порогів. Така, свого роду, Венеція.

На той час у селі були школа, колгосп, млин, стояв вітряк. Також знаходилася пристань, від якої можна було плавати до Києва і вниз до Дніпропетровська. Але їм переважно було ніколи це робити», – продовжує розповідь Світлана Слюсаренко.

Околична точка Київської Русі

«Село було історичне, адже побудоване ще за часів Володимира Великого, князя Київського. Це була околична точка Київської Русі для того, щоб якось оберігатися від половців. Був так званий сторожовий пункт, знаходилася фортеця, і навколо неї поселилися люди. У 1186 році її все ж таки зруйнували половці, але населення залишилося. І до 1957 року село заселилося, обросло родичами, родинами бджолярів, мельників, ковалів, тваринників. Отакі були там люди», – зазначає представник з організації свята.

Ідея виникла давно

«Сама ж ідея організації Дня вулиці для людей, які залишилися, виникла вже давно. Але якось не виходило її втілити. Напевно, через метушіння, якісь певні свої щоденні проблеми. Проте цих людей із кожним роком стає все менше і менше, і хотілося, щоб вони відчули нашу турботу, турботу своїх дітей та онуків. А також змогли пройнятися відчуттями минулого. Найперше запитання, яке за цим слідувало: як це зробити? Насправді було дуже, дуже складно. Проте ті люди, що залишилися, їхні діти та онуки відгукнулися. Знесли велику кількість фото людей, які переселилися», – розповідає Світлана Слюсаренко.

Сьогодні їх небагато

«Переселенців залишилося не так уже й багато. Лише 5 осіб із тих, хто народився в 1935 році й на сьогоднішній день живий. Із них тільки двоє були на нашому святі. Інші ж з якихось причин (переважно за станом здоров’я) не змогли до нас доїхати. Люди ж молодшого віку, яким на той час було від 12 до 21 року, на свято завітали.

Вони один одному дякували, згадували, як сюди добиралися. У когось тут з’явилося перше кохання, хтось одружився. На святі була одна з таких місцевих пар. 1-го травня в них було 50 років із моменту одруження. Також під час святкування згадували, як їх сприймали місцеві жителі. А варто сказати, що до появи переселенців ставились досить по-різному», – зазначає Світлана Слюсаренко.

Будували колективною толокою

«Я сама зараз живу на вулиці Мічуріна, в будинку моєї бабусі-переселенки. На момент переселення їй виповнилося 36 років, а мамі – 16. І були вони тільки вдвох, адже дідусь помер ще у 1946 році. Будинок їм довелося будувати самим, звичайно, мешканці допомагали один одному. Мама у свої 16 років пішла працювати на ферму в колгосп, а бабуся мазала, будувала по сусідах, удома. Тобто вулиця зводилась такою собі колективною толокою. Усім по черзі. Сьогодні в того топчуть хату, завтра – в того, і ось так дружньо побудували всім. А після того, як наробляться, зазвичай сідали за стіл і дуже довго співали», – розповідає Світлана Слюсаренко.

Вулиця була дуже співочою

«Вулиця була дуже співочою. Я навіть пам’ятаю з дитячих років (ми там жили з батьками до 1976 року, мені було тоді 10), якщо це була неділя, Свята неділя, то жінки вдома варили їсти, а після обіду виходили на вулицю і до пізнього вечора з їхніх вуст лилися українські пісні. Чоловіки грали в карти, в доміно, а жінки співали. Було дуже весело, дуже багато дітей бігало», – згадує жінка.

Із вихідців села – люди різних професій

«За нашими підрахунками, серед вихідців із села Воїнці багато людей різних професій. Майже 17 інженерів, 13-14 учителів, є директори шкіл, керівники підприємств. Морально люди важко сприймали переселення, бо не знали, куди йдуть. Проте прижилися, і, я так думаю, що їхнім дітям та онукам пощастило, тому що вони мали право навчатися та працювати.

Недалеко було місто Кременчук, розвинуте, промислове, мало велику кількість навчальних закладів, де можна було здобути освіту. Бо в селі у них була лише 4-річка (4 класи). Потрібно було ходити за 7 чи 8 км у Ялинці для того, щоб здобути 7 класів, і майже за 20 км у Жовнин – для здобуття середньої освіти. Зрозуміло, що із села тільки одиниці мали середню освіту.

Я знаю таку людину – Швидкого Івана Пилиповича. Він мав педагогічну освіту, був викладачем у школах, зокрема в Кам’янопотоківській ЗОШ. Працював учителем захисту Вітчизни (військової підготовки) та фізичної культури. Він був саме з тих, хто ще до переселення закінчив 10-річку (ходив у Жовнин). Усі інші закінчили 7, а то й 4 класи. А в Кам’яних Потоках перед ними відкрилися нові горизонти», – розповідає Світлана Слюсаренко.

Витримці можна позаздрити

«Звичайно, цікаво було почути про їхні переживання, хтось і зараз плакав. Я, наприклад, пам’ятаю, що коли мені бабуся про це все розповідала, то я завжди дивилася на неї з гордістю і заздрістю. Я заздрила її витримці, наполегливості, мужності. Адже вона залишилася повністю сама, хоч і не з маленькою дитиною, але все ж таки з дитиною. А даху над головою немає, все треба починати спочатку. Із речей у них із собою була лише скриня з якимось одягом та невеличка шафа. І все. Більше взагалі нічого. Отак вони жили», – зазначає представниця з організації свята.

Хочеш-не-хочеш, а треба звикати

«На святі пролунала одна така фраза, її промовила бабуся-переселенка: «Хочеш-не-хочеш, а треба звикати». Мусиш звикнути до цього. Ці люди старі, настільки зуміли звикнути, перебороти себе, але всіх подробиць ми вже не дізнаємося. Адже багатьох із нами вже немає», – згадує Світлана Слюсаренко.

Родинна атмосфера

«Свято проходило родинно. Посеред вулиці поставили столи, була фотовиставка. Ми її зробили з тих фотографій, що позносили люди, відсканували їх та вивісили. Було дуже цікаво. Вони із задоволенням упізнавали себе, своїх батьків, навіть свої дороги (де це було, біля чийого двору, коли, що саме).

Після свята одна жінка до мене підійшла і сказала: «Ми так хотіли прийти до вас і подивитися вашу виставку. Але коли зайшли з того боку, де стояли столи (з вулиці), нам здалося, що ми потрапили у чужий двір. Ось така була родинна атмосфера. І ми посоромилися, і пішли назад. Адже склалося враження, що ми потрапили в чужу хату, до чужих людей», – ділиться враженнями Світлана Слюсаренко.

Відтворили карту села

«Один із мешканців села, будучи ще живим, 10 років тому спробував відтворити розташування будинків у цьому селі. Те, де була річка, корівники, поля, де випасалася худоба, знаходилися кузня, контора, школа, міст, як прямувала дорога до Ялинців і Жовнина… І всі дивилися і згадували, що дійсно тут жили. Той – праворуч, той – ліворуч. З їхніх вуст лунало: «Там така ще стежечка була, ми туди ходили, а сюди я бігав і плавав по Сулі до Дніпра, он там пристань, а там ще така стежечка була, ми туди рибу ходили ловити, а там те…» Тобто людей дуже зацікавили і фотографії, і карта. Її ми зробили велику, на 4-ьох ватманах. Тому було видно все. До речі, на німецьких картах село Воїнці називається Воїнська Гребля», – розповідає жінка.

Ділилися спогадами

«Люди ділилися спогадами, була музика. Після свята мені вже говорили: «Боже, скільки ми отримали позитиву від того, що побачили один одного».

Я знаю одну родину: брат проживає у Кременчуці, а сестра – на кінцевій зупинці в Кам’яних Потоках, і вік уже. Бачаться дуже рідко. А тут випала така можливість поспілкуватися.
Можливо, не всі могли висловитися і розповісти про свої почуття, але в очах, звісно, горіла іскорка радості, дідусь у нас там є, 82 роки (1936 року народження), то він навіть «Яблучко» танцював, сам замовив музиканту і виконав разом із донькою. Тобто всі мали змогу згадати молоді роки», – продовжує розповідь жінка.

Чи влаштовуватимуть свято надалі?

На запитання «Вісника», чи планують вони і надалі організовувати таке свято для мешканців вулиці, Світла Слюсаренко відповіла, що все залежить від того, чи хотітимуть цього люди. Їм же ніхто ніколи не забороняв збиратися на вулиці, у когось у дворі. Було б лише бажання спілкуватися.

«На організацію свята нам знадобилося майже три місяці, – говорить Світлана Слюсаренко, – як, що, до чого. Думали трішки простіше організувати. Але ж цих людей так мало залишилося. Якщо просто посидіти і щось позгадувати – могло б бути нецікаво. Тож ми закупили 60 кульок, які запустили у повітря старі люди-переселенці та їхні маленькі праправнуки. На святі були люди, які не мали жодного стосунку до переселенців, але жили на цій вулиці».

Почуття не описати словами

«Начебто все було банально, нічого такого. Але потрібно лише їх бачити… Їхні очі, погляди. Як вони там розглядали ті фотографії, упізнавали один одного. Ці почуття, напевно, неможливо описати словами.

Тож якщо люди захочуть проводити День вулиці, то чого б ні? Тепер це не наше бажання оргкомітету, тепер це буде їхня воля. Пісні ж можна не тільки раз на рік співати, а й щовихідних. Просто зараз ми живемо в трішки іншому світі, й наше життя більш інформаційно насичене. Ми закрилися у своїх шкаралупах. У нас є Інтернет, комп’ютер, якісь свої особисті справи… А що тоді було у них? Город, господарство, робота… Хоч і були телевізори, але то було не те», – ділиться власною думкою представниця з організації свята.

Такий, як і бабуся

«На святі нас привітала і сільський голова Кравченко Лілія Миколаївна. Подякувала найстаршим людям та найменшій дитині, а також найуспішнішим. Привітали і мого сина Ігоря Слюсаренка, який 22 травня посів друге місце на чемпіонаті України з гірського бігу (довга дистанція). Він також зареєстрований на цій вулиці. Я йому завжди говорю, що він такий, як і його бабуся…» – ділиться враженнями Світлана Слюсаренко.

Все по темі: історія  свято 

Карта транспорту
Гранатова толока
Кременчуцька толока - 2018

НЕЙМОВІРНО красиве відео!!!Кременчуцька толока - 2018

Gepostet von Я Люблю Кременчук am Mittwoch, 9. Mai 2018
Громадський бюджет
20 Серпня, 2019 Вівторок
19 Серпня, 2019 Понеділок
більше новин