Фільм, який сколихує серце

Минулого тижня кременчужанам показали фільм, від якого кров стигне в жилах, а по тілу біжать мурахи. Фільм, який порушує найболючішу тему сьогодення. Фільм, перегляд якого не залишить байдужим. А його назва складається з трьох простих слів: «Вірю, чекаю, молюся». «Вісник» теж його не оминув і завітав на перегляд. Тож цього тижня розповість про цей фільм читачам.

Війна… Скільки болю і страждань криється у цих 5 літерах. Важко навіть описати. Напевно, ніхто раніше не міг подумати, що сучасній Україні доведеться знову стикатися з цим болем і з цим страшним словом. Але на превеликий жаль, довелося… Уже 5-й рік триває війна на сході. За цей час полягло багато бійців, чимало з них є зниклими безвісти або ж полоненими. За офіційними даними, серед них лише 1500 тисячі безвісти зниклих. Але скільки їх насправді?

Саме дана тема не залишила байдужими режисера Катерину Стрельченко та оператора, режисера монтажу Дмитра Панкова.
31 жовтня вони приїхали до Кременчука, аби показати документальний фільм під назвою «Вірю, чекаю, молюся», який порушує дві болючі теми, які є наслідками війни на сході України. Це зниклі безвісти та полонені. Показ фільму проходив у кінотеатрі «Галактика». Гроші на його створення виділила Дніпропетровська облрада, а знятий він у рамках фестивалю «Сила нескорених».

Зняли за 5 місяців

Перед початком фільму режисери зустрілися з кременчуцькими журналістами та волонтерами, відповіли на запитання, які їх цікавили.

Катерина Стрельченко розповіла, що у фільмі порушена болюча тема полонених і зниклих безвісти. Це вже їхня 5-та робота, і коли вони знімали фільм про Іловайськ, то часто стикалися із ситуаціями, коли багато родин не знали, що трапилося з їхніми близькими, і вони вважаються безвісти зниклими. Дехто і досі не знає. І продовжує лише чекати. Через це вони дали собі обіцянку повернутися до даної теми, коли буде час. Тож історії вирішили об’єднати в одній стрічці.

«Ми вважаємо, що цей фільм важливий, – говорить вона. – Потрібно привертати увагу до цих родин. Вони повинні отримати повноцінну психологічну допомогу, адже знаходяться в тяжкому психологічному стані. Я завжди кажу, що такі моменти зараховую до неочевидних втрат війни. Тож ці люди не повинні боротися самотужки і переживати це все самі».

Також вона зазначила, що стрічку знімали упродовж 5 місяців. У травні вони написали у «Фейсбуці», що є така тема. І відразу до них долучилися мами, які вже кілька років шукають своїх синів. У когось було підтвердження ДНК, але через певні психологічні причини вони продовжують вважати, що їхні рідні знаходяться в полоні Тобто не втрачають надії побачити їх. Проте багато матеріалу не ввійшло до фільму, адже його фізично неможливо вмістити. Тож відмовляти родичам було надзвичайно важко.
Дмитро Панков розповів, що прем’єра фільму відбула у Дніпрі, саме там вони живуть. А вже потім поїхали до Павлограда, Нікополя… Після Кременчука планують зробити перерву, а потім завітають до Києва, Житомира, Луцька. Уже у грудні вирушать до Нової Каховки, Херсона та Одеси.

Важко говорити

На запитання журналістів щодо того, як глядачі сприймають фільм, Катерина Стрельченко відповіла, що емоційно.
«Іноді люди не можуть говорити, – зазначає вона. – У нас є такий формат: після показу ми виходимо і спілкуємося з глядачами, якщо у них є запитання. От учора ми вийшли до них, і нам сказали, що після такого фільму не дуже хочеться говорити. Хочеться закритися в собі, подумати. Тож сприйняття у кожного різне. Хтось плаче, інші тримають усе в собі. Але відгуки позитивні. Тим паче, що тема є важливою, і її потрібно виносити».

Також вони розповіли, що наразі нараховується 1500 безвісти зниклих громадян України. Серед них і цивільні.
Вони зауважили, що насамперед під час зйомок було важливо донести проблеми цих сімей. Адже їм важко самотужки долати всі ці перепони. Їх не можна залишати наодинці зі своїми проблемами. Їх потрібно постійно витягувати, щоб вони почали нормально жити. Адже це та війна, яка залишиться з ними назавжди. Це хвороба. Такі люди не живуть довго.

Пересічного глядача – не заманити

Також режисери зазначають, що на такий фільм йдуть люди, яким дана тема цікава. Ті, хто цим живе і це переживає. А пересічного глядача дуже важко заманити. І це не дуже гарно. Адже люди, які дивляться дане кіно, вони і так знають, що відбувається. Тож було б дуже гарно, якби воно вийшло на телебачення, на якийсь канал – і не на регіональний, а центральний.

За словами Дмитра Панкова, в одному місті журналісти у них запитали, чи заробляють вони щось на цьому.

«Наша відповідь – ні, – говорить він. – По-перше, саме наше ставлення: як узагалі можна заробляти на такій темі? Це неправильно. Тож усі покази некомерційні. На жаль, дистрибуція національного продукту в Україні на дуже низькому рівні».
Планується, що наступним етапом після показу фільму по містах України буде виїзд за кордон. Його вже перекладають англійською мовою. До того ж у планах – домовитися із телебаченням, щоб кінострічку показали по телевізору.

Про фільм

Навряд чи дана стрічка може залишити когось байдужим. Адже в ній зображені справжні кадри російсько-української війни. Показано загиблих, які вигоріли вщент, а їхні кістки збирають, аби визначити особу по ДНК. Матерів, які досі чекають своїх синів, не вірячи, що вони загинули. А також жінок та чоловіків, які діляться своїми спогадами про страшні часи.
А героями в ній стали військовослужбовці, яким довелося побувати у полоні, та сім’ї, які досі розшукують своїх близьких. Також у фільмі наявні коментарі лікарів, психологів, судово-медичних експертів…

Кінострічку можна поділити на дві частини, які переходять із фрагменту в фрагмент. З одного боку, це те, що відбувається на сході, страшні кадри війни, а з іншого – це рідні, які не втрачають надію, чекаючи на повернення своїх рідних додому. Важко дивитися, що на той бік, що на інший. Адже і там, і там зображені невимовні страждання…

На початку фільму лунають рядки з вірша: «Майбутнє – це просто слово, яке може в будь-яку мить розлетітися на тисячу уламків».

Один із військовослужбовців говорить, що вони навіть не думали, що потраплять у таку війну…

Так, за словами однієї волонтерки, яка побувала в полоні, вона тепер боїться навіть дивитися на чайні ложки. А все через те, що цими ложками могли виймати очі. Волосся перемотували скотчем, змушували ходити по прапору України, мити ним підлогу. Один із полонених відмовився пройти по прапору, так йому потім стріляли в ноги з травмата. У жодному разі не можна було говорити українською. Лише за одне українське слово волонтерці перебили спину у двох місцях. До того ж говорили їм, що вони не потрібні, просто м’ясо.

Не шкодували навіть вагітних. Одна із жінок розповідає в фільмі, що була на 4-му місяці вагітності. Але їх це не зупиняло. Навпаки, робило жорстокішими. Вони говорили, що це «укропівське» дитя, і воно має померти.

На додачу до всього рідним задля їхнього блага навіть не показували тіла загиблих. Робили лише експертизу ДНК. Один із лікарів у фільмі говорить: «Хай краще вони залишаться в їхній пам’яті такими, якими були, гарними». Проте дехто не вірить у смерть рідних і продовжує робити експертизу по декілька разів.
Психолог у фільмі розповіла про категорії, на які можна умовно поділити родичів зниклих безвісти. Перша – коли вони всю енергію витрачають на пошуки, друга – горюють. Приймають втрату і горюють. А третя – заперечують і нічого не роблять.

До того ж у фільмі лунали наступні цитати:

– Невідомість лякає.

– Віра – це те, що дає життя.

– Я не знаю, як живуть ці люди. Як це все витримують їхні матері. Що для них це ДНК?

– Якщо він уві сні тягне до тебе руки, як повірити, що його немає, як не збожеволіти?

– Такі розстріли межують із фашизмом.

– Убивство є страшним горем. Але воно завершене. В іншому випадку з’являється надія.

– Зустріч із реальністю – найтяжча.

– Були моменти, коли просили у Бога смерті.

Все по темі: фільм 

Карта депутатів
Гранатова толока
Кременчуцька толока - 2018

НЕЙМОВІРНО красиве відео!!!Кременчуцька толока - 2018

Gepostet von Я Люблю Кременчук am Mittwoch, 9. Mai 2018
Громадський бюджет
17 Грудня, 2018 Понеділок
16 Грудня, 2018 Неділя
більше новин