«Новий Обіток», або Виникнення Потоцького Антоніє-Феодосієвського монастиря

Поїхати кудись хочеться завжди, особливо тим, хто так полюбляє мандрувати. Та постає питання: чи варто далеко їхати? Можливо, поряд є такі місця, де досі не бували? Одним із таких місць є монастир, який знаходиться поблизу Кременчука, історія якого варта уваги.

Поблизу Кременчука, в селі Дмитрівка, знаходиться Потоцький Свято-Антоніє-Феодосієвський чоловічий монастир, історія якого є цікавою та захопливою. Адже вона починається з ХХ століття, із невеличкого усамітненого монастирського куточка. Про даний монастир «Віснику» розповів протоієрей Георгій Бруско, який цікавився та досліджував його історію, вивчаючи архіви.

Хутір Обіточок та зведення церкви

За словами протоієрея Георгія Бруска, монастир знаходився на відстані близько трьох кілометрів від тогочасної залізничної станції Потоки Кременчуцького повіту і на відстані 18 верств від Кременчука. Ще до зведення церкви на цьому місці існував хутір Обіточок. Людей у ньому проживало не так багато, адже він був віддалений від інших населених пунктів.

Цікавим є те, що етимологія назви хутора походить від річки Обіточка (Обиточок), що входила до басейну річки Псел та була її правою притокою. Дана річка протікала через усе село, оминаючи високий острівець.

«На горі у цьому хуторі, – говорить протоієрей, – знаходилася невеличка дача викладача Полтавської духовної семінарії і члена міської управи Георгія Пилиповича Богоявленського. Уже після його смерті, у 1900 році, дачна ділянка перейшла у володіння Олександра Олексійовича Григор’єва – петербурзького військового відставника з міщанського роду.

Доля привела цю людину в Україну через велике сімейне горе. У досить ранньому віці раптово помер його єдиний син, ще й напередодні свого одруження. Лише велика віра у Господа та глибока молитва увберегли сім’ю Григор’єва від відчаю. Проте здоров’я подружжя похитнулося, і вони, залишивши важкий петербурзький клімат, переїхали на південь. І згодом родина обрала для себе Полтавщину, де вирішила жити усамітнено і возносити молитву за сина-небіжчика».

У результаті на придбаній землі Григор’єви збудували дерев’яний будинок, у якому обладнали невелику церкву, місткістю до 150-ти осіб на честь ікони божої Матері «Всіх скорботних радість».

Тогочасний правлячий Полтавський єпископ Іларіон, побачивши у порядному військовому інтелігенті неабияке благочестя, порадив йому прийняти священство і стати настоятелем домового храму. Олександр Олексійович із радістю прийняв благословення владики, і 25 червня 1901 року його було висвячено в ієрея. Так він почав служіння в цьому храмі, зведеному власноруч. Проте скорбота по синові не давала йому спокою.

Протоієрей Георгій Бруско розповідає, що, окрім щирої молитви за померлого сина, Григор’єви прагнули принести на монастир вагому заупокійну милостиню або ж здійснити якусь благодійність. Узгодивши своє бажання з архієреєм, вони уклали дарчу грамоту, згідно з якою «Обіток» переходив у постійне володіння Козельщинської Різдво-Богородичної жіночої громади задля влаштування на його території монастирського скиту.

Невдовзі там оселилось 15-ть черниць, які опікувалися веденням невеличкого господарства. Отець Олександр шість років чинно прослужив у скитському храмі. Але тяжка хвороба примусила його залишитися свій улюблений куточок і поїхати в 1908 році на лікування до Одеси. Звідти йому повернутися не судилося – священик помер. Дружина перевезла тіло небіжчика до Санкт-Петербурга, де поховала його разом із сином. Сама теж залишилася у Росії.

З часом «Обіток» трішки розбудували: з’явився ще один будинок (для черниць), трапезна і декілька господарських приміщень. Сестри виростили на насипній скитській землі розкішний фруктовий сад, закріпили вербами обривчастий берег…

Із тягаря – у несподіваний притулок

Так сталося, що напередодні фатальних революційних подій мирне господарське життя скиту почало відчутно занепадати. Черниці-насельниці головної материнської обителі стали ставитися до «Обітка» як до певного тягаря, навіть хотіли його позбутися.

«Однак життя розпорядилося інакше, – говорить протоієрей, – колишній мирний і благодатний притулок батьків, які втратили єдиного сина, став тимчасовим і останнім притулком для черниць, які осиротіли і втратили матір-обитель. Навесні 1929 року близько 50-ти колишніх Різдво-Богородичних сестер із Козельщини зібралися для служіння Всесвишньому у тихому і малопримітному монастирському скиту – так званому «Обіточку» – під духовним опікунством отця-архімандрита Олександра (Петровського) та настоятельським захистом матушки-ігумені Олімпіади ІІ. Завдяки ним молитовний дух Козельщинської обителі не тільки не згасав протягом трьох років, а й об’єднував навколо себе богомольців зі всієї округи. Навіть тамтешні храми безжалісно знищував меч антирелігійних репресій, а скит залишався практично єдиним місцевим Богослужебним осередком. У ньому знаходили притулок і гнані владою священнослужителі».

Протоієрей також розповідає, що серед насельниць скиту була одна дивовижна дівчинка. Безпосередній свідок тогочасного скитського життя черниця Антонія. Вона залишила у своєму особистому архіві цікавий рукопис під назвою «Летопись личного порядка».

Жахливі часи

Життя козельщинських сестер в усамітненому монастирському «Обітку» тривало майже три роки…

«А потім, у 1928-30 роках, – розповідає протоієрей Георгій Бруско, – відбулося примусове переселення селян із навколишніх хуторів у великі центральні села, і вже в 1929 році була започаткована насильницька колективізація. По селах почався процес «ліквідації куркульства як класу» – фактично винищення міцного селянина-трудівника: жахливими стали норми хлібозаготівлі та непомірні податки, у людей відбирали останній вузлик квасолі, картоплину чи буряк, а за цим прийшов страшний голодомор 1932-33 років… Такі грубі порушення були і на хуторі «Обіток», що призвели до зменшення не лише жителів, але й зникнення самого хутора разом зі скитом. Прийшов час, коли у храмі Всіх Скорботних Радості, в Обіточку, окрім церковнослужителів і кількох черниць, уже не було кому молитися. А в 1932 році архімандрита Олександра (Петровського) викликали до села Потоки і сповістили про офіційне закриття скиту і конфіскацію його майна та земельних володінь. Церковному старості доручили підготувати «Обіток» до «здачі». Скит, а разом із ним і хутір Обіточок, зник безслідно як юридично, так і географічно. Проте, дякувати Богу, все плине і змінюється».

У 60-ті роки ХХ ст. неподалік від зруйнованого Скиту збудували піонерський табір «Восток 7» Південної залізниці. Уже в 90-ті роки він припинив свою діяльність. Проте восени 1998-го територія даного табору була передана Полтавській єпархії і на ній влаштовано скит Мгарсько-Преображенського монастиря. На якій 22 листопада 1998 року відслужили перше Богослужіння. А першим скитоначальником став ієромонах Лаврентій (Бєгун).

Головна святиня монастиря

За словами протоієрея, після того, як 26 січня 2004 року Священний Синод благословив утворення Потоцького Антоніє-Феодосієвського чоловічого монастиря, у грудні 2008 року там сталася знаменна і радісна подія. На зібрані кошти віруючих Кременчука зі святої гори Афон була привезена ікона Божої Матері «Скоропослушниця». Від якої відбуваються чудеса та зцілення. Вона стала разом з іконою преподобних Антонія та Феодосія-Печерських головною святинею монастиря.

У 2009 році навіть було освячено камінь та закладено фундамент дерев’яного храму на честь ікони Божої Матері «Скоропослушниця» єпископом Кременчуцьким і Лубенським Володимиром (Орачовим). А вже за 5 років, 9 червня 2014 року, єпископом Кременчуцьким та Лубенським Миколаєм (Капустіним) було здійснено чин освячення місця і у фундамент майбутнього храму закладена пам’ятна капсула.

«Наразі у монастирі діє теплий кам’яний храм на честь преподобних Антонія та Феодосія Києво-Печерських. Дерев’яний літній собор ще будується. Отже, як кажуть у народі, «Святе місце порожнім не буває». Не будемо забувати всім знайомий вислів про те, що храм «не в бревнах, а в душах человеческих». Вистраждана обитель, служителі якої мужньо, без нарікань, несуть тяжкий монастирський хрест, уже 20-ть років знову повстає на фундаменті міцної православної віри та любові до Господа», – зазначає протоієрей Георгій Бруско.

Все по темі: історія  монастир 

Карта транспорту
Гранатова толока
Кременчуцька толока - 2018

НЕЙМОВІРНО красиве відео!!!Кременчуцька толока - 2018

Gepostet von Я Люблю Кременчук am Mittwoch, 9. Mai 2018
Громадський бюджет
24 Серпня, 2019 Субота
23 Серпня, 2019 П’ятниця
22 Серпня, 2019 Четвер
21 Серпня, 2019 Середа
більше новин